Станіслав КОЛОКОЛЬНІКОВ: "Навіть в драматичних речах я намагаюсь вiднайти комедiйнiсть"

повернутись назад

 Сьогодні, 16 листопада, провідний актор театру "Колесо" Станіслав Колокольніков відзначає ювілей — 50 років. "Хрещатик" розпитав актора про шлях до сцени, специфіку роботи, улюблені ролі та плани на майбутнє.

 — Які ваші перші спогади про театр?

— Я з шести років на сцені. Моя мати захоплювалася театром, паралельно з школою вона працювала в Будинку творчості, організовувала піонерський театр, вела різні театральні колективи. Я завжди був під рукою та мене постійно використовували для гри на сцені. Розуміння, що я хочу бути актором, прийшло значно пізніше, вже в підлітковому віці при закінченні школи. В дитинстві театр був для мене рідним, актори-аматори — це зна-

йомі, які постійно бавилися зі мною, носили на руках.

 — Ви пам’ятаєте свою першу серйозну роль?

— В школі в цільному спектаклі я не грав, це певні композиції, уривки, сценки. Серйозні спектаклі були вже в інституті — дипломні, випускні. Певно, першою серйозною і досить драматичною була роль чеського німця Фiшла під час окупації в п’єсі "Перш ніж заспіває півень" І. Буковчана.

 — Чи вважаєте ви театр вашим покликанням?

— А я більше нічого не вмію, хіба що куховарити. Коли закінчував школу, розумів, що не знаю достатньо ані математики, ані іноземної мови, але в той же час з дитинства на сцені. Тож єдиним варіантом став театральний інститут. Для мене грати було як дихати. Взагалі я не люблю слово "грати", для мене це — занурення в роль.

До театрального інституту я вступив не одразу, з третьої спроби. І розумів тоді, що я дуже хочу стати актором. Років до 40 я доводив, що не займаю чуже місце, лише потім розслабився і сказав — "друзі, я є такий, який є, і іншим не буду". Моя специфіка в тому, що зовнішність комедійна, а внутрішнє єство — драматичне. Мене витягували на комедійну стезю, чого на початку я не вмів. Від того, що я відчував невідповідність зовнішніх та внутрішніх даних, мені здавалося, що "краще я скромно постою десь і, може, мені повірять". Зараз я вже можу грати і комедійні ролі, від них швидша віддача залу, краще відчуваєш прихильність глядачiв. Навіть в драматичних речах я намагаюсь вiднайти комедiйнiсть, адже будь-яка людина в певній ситуації буває смішною. Я звик до цього, люблю бути комічним.

 — Наскільки у вас розвинена самоіронія?

— Стовідсотково. Я — Скорпіон, можу зло пожартувати як над собою, так і над іншими. Але люди, які мене знають, пробачають, бо насправді ж я добрий.

 — Як ви працюєте над роллю?

— Це як в тунелі під Ла-Маншем — ти бачиш якусь мету, маєш певний присмак після прочитання матеріалу і розумієш, що є в тобі, від чого ти можеш відштовхнутися. І починається рух з різних боків, який повинен зійтися в певному місці. Якщо матеріал мені нецікавий, я можу відмовитися від ролі. Мені до вподоби поліфонічні персонажі, в чомусь комічні, в чомусь трагічні, подекуди веселі, подекуди сумні, я маю розуміти їх потреби та бажання, прагнення та цілі. Навіть якщо я цього не розумію, це теж може бути цікаво — вживатися в персонаж, працювати, на барикади!

 — За роки театральної діяльності ви зіграли понад 20 серйозних ролей. Серед них у вас є улюблені?

— Мені подобається провідник в "Кавказькій рулетці" В. Мережка та Цілі Вебер, теща Моцарта в "Жінках Моцарта" Ф. Міттерера. Вони близькі до сьогодення. В першій п’єсі дві жінки зустрічаються в купе поїзда, це дівчина-снайпер, яка втекла з Чечні додому, до маленької дитини, та жінка, яка їде її відшукати та повернути, бо її син знаходиться в заручниках у чеченців. І провідник розбавляє цю надто драматичну ситуацію, він постійно з’являється в різних іпостасях і глядач до останнього не розуміє, хто він та на чийому боці. Кожну сцену граєш по-різному. Цей провiдник — єдиний годувальник в родині, який всіма засобами заробляє собі на життя. Це проекція сьогоднішнього дня, і мені цікаво це грати. Схожа ситуація і з Цілі Вебер — вона теж виживає та вигодовує, видає вигідно своїх дочок заміж, з усього намагається отримати зиск.

 — Як вважаєте, що для театрального актора найважливіше?

— Служити мистецтву. Не можна любити себе в мистецтві, лише мистецтво в собі. Бути чесним перед професією — проживати, заглиблюватися в образ, доносити до глядачів те, що відчуваєш в даній ролі, навіть якщо це твоє особисте та нестандартне бачення. Ошукати публіку можна, але якщо ти виходиш "порожнiм" на сцену, використовуєш вправно вироблені особистi штампи, то ти не поважаєш себе та свою професію, скочуєшся вниз.

 — В театрі "Колесо" ви постійно граєте вже 18 років. Як ви сюди потрапили і що для вас цей театр?

— Після закінчення інституту я поїхав працювати до Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Після столиці там було незвично, в 10 годин вечора вже завмирало життя. Я повернувся до Києва отримувати другу освіту, почалася перебудова, почали відкриватися нові театри. Зустрів друзів, вони запросили до Київського експериментального театру-студії під керiвництвом Володимира Пилипенка, працював там, доки він не розпався. Потім мені зателефонувала Валентина Бойко та запросила пробуватися в театр "Колесо", потрібні були актори на виставу "Шантрапа". Я прийшов і залишився, мені в цьому театрі комфортно і добре. В "Колесі" немає інтриг та внутрішніх кланів, в трупі всього 16 чоловік і обширний репертуар, кожний грає по 10–12 ролей.

 — Що для вас є найбільшим досягненням у сценічному житті?

— За "Жінок Моцарта" я на двох різних театральних фестивалях отримав нагороди за головну чоловічу та головну жіночу роль. Я більше не знаю таких випадків у світовій практиці. Вважаю це своєю "фішкою" і скромно тiшуся з цього.

 — Кого б ви назвали своїм вчителем?

— На жаль, в моєму житті не було актора-вчителя. Педагог, звісно, Михайло Резнікович, який ввів мене в професію. Мені подобаються великі радянські актори минулого — Олександр Калягін, Інокентій Смоктуновський, В’ячеслав Невинний, серед сучасних — Володимир Машков, Євгеній Миронов, Сергій Маковецький.

 — Як ви збираєтеся відзначати ювілей?

— Святкування, звісно, буде. Але, якщо на 40-річчя я робив творчий бенефіс, не лише пригощав, а й розважав, для мене це було важливо — показати, що я вмію. Зараз я не хочу чогось доводити, мені хочеться відпочити, щоб мене розважали. Тож я зберу своїх найближчих друзів та колег в театрі "Колесо", коли частина трупи повернеться з гастролей в Ізраїлі.

 — Коли найближчим часом на сцені можуть вас побачити київські глядачі?

— Цього місяця, 19 та 27 листопада, буде популярна вистава "У Києві, на Подолі... або "Гдє ви сохнітє бєльйо?". А в кінці місяця, 29 листопада, показуємо "Уявний хворий" Мольєра.

 — Як вам сучасна публіка? Є у киян інтерес до театру?

— В нашому театрі ми працюємо дуже близько до глядача. Ті, хто приходять з великих театрів, відчувають спочатку себе некомфортно, трохи нiяковiють. Люди приходять в театр з задоволенням, їм набридають шоу, дискотеки, їм хочеться живого мистецтва.

 — Очікуєте нових ролей та спектаклів?

— Так, чекаю комедійну п’єсу "Отак загинув Гуска" Миколи Куліша, схожу на "Самогубця" Ердмана. Режисер Ірина Кліщевська запропонувала роль Гуски. Це цікава п’єса радянської української драматургії.

 — Відпочиваєте від театру, маєте якісь хобі?

— Мені здається, що людина, яка знайшла себе, не має необхідності мати ще якесь хобі. Достатньо займатися тим, що потребує життя.

Розмовляла Марія БЄЛЯЄВА, "Хрещатик"          16/11/2011


повернутись назад